За давньою християнською традицією стіни і стеля храму не лише захищають від вітру і дощу, але й мають органічний зв’язок із таїнством, яке тут відбувається. Проте в наш час цей зв’язок часто втрачається. І справді, часто спершу створюють оболонку, а вже потім починають думати про те, що це, властиво, має бути церква. Натомість між християнською спільнотою, яка відправляє тайну спасіння і Божої всемогутності, і стінами, спорудою, простором, у якому вона знаходиться, повинен існувати органічний взаємозв’язок.
Стіни храму треба оздоблювати так, щоб людина, увійшовши до церкви, почувалася так, наче перебуває в обжитому просторі, дарма, що там, можливо, немає ні душі. У того, хто входить до храму, має створюватися враження, наче він цієї миті долучається до позачасового і позапросторового сопричастя, започаткованого хрещенням.

Два виміри літургійного мистецтва

Літургійне мистецтво органічно доповнює простір, в якому правиться свята літургія. У церкві не може бути просто прикрас; вони мають становити складову частину літургії. Відтак літургійний простір слід уявляти як органічне поєднання різних мистецтв, кожне з яких посідає своє особливе місце і у свій особливий спосіб пов’язане з літургією. Літургія – це вираження внутрішнього життя і святості Церкви. Тому церковну споруду не можна уявляти як щось статичне; це річ не те щоб жива, а радше оживлена. Власне мистецтва й виражають цю духовну божественно-людську динаміку, спрямовуючи Церкву з усією притаманною їй енергією до такого оживлення, яке досягається завдяки властивій пресвятій Трійці любові, що її здобуваємо у Христі. Розум, психіка, почуття – все це спрямовується мистецтвом до того осереддя, яким є для нас Христос. Людина, що приходить до храму від світу, праці, втоми, страждань, завданих історією, така ото слабка і розбита людина знову сповнюється силою й оновлюється, в тому числі великою мірою й завдяки мистецтвам, які одностайним хором спрямовують її до Христа і, щобільше, засвідчують Його присутність. З цих міркувань треба знаходити в собі сміливість виходити за межі звички використовувати мистецтва лишень для створення прикрас і, тим більше, “образків”, користуватись ними лишень для того, щоб заповнювати порожні місця у храмі. Стіни, священнослужителі, вірні – все це становить частину єдиної духовної панорами. Літургійні елементи, образи, барви, спів, рух – усе це має сприяти поступовому стиранню меж між сьогоденням і вічністю, особистим і спільнотним, суб’єктивним і об’єктивним. Оскільки в нашій культурі образ, рух і колір відіграють надзвичайно важливу роль, слід неодмінно виявляти неабияку проникливість у питанні інкультурації віри в мистецтві, щоб Церква і сьогодні ототожнювалася з красою, яка вражає і приваблює. Флоренський говорив, що об’явлена істина – це любов, а здійснена любов – це краса. Краса, отже, є світом, пройнятим любов’ю, себто сопричастям. Відтак справжня краса – це Церква, позаяк вона є уособленням сопричастя людей, спільнотою.

Минулі століття позначені важливістю концепції і слова, проте сьогодні ключовим елементом нової ери є образ, і саме літургія переважно стає тим середовищем, у якому образ, колір, рух, матерія, світло, аромат розкривається у своєму найбільш автентичному і найглибшому сенсі.
У літургії Церква відзначає Христа, який постає перед нами Господом і Спасителем. Літургія розкриває тайну Христа в усій властивій цій тайні об’єктивній істині, себто виходить далеко за межі наших уподобань, почуттів, звичаїв та уявлень. Водночас кожен християнин переживає цілковито особисті відносини з Христом, по-своєму Його сприймає і Йому довіряється. Тому у літургії неодмінно відчувається вплив місця, часу, уподобань конкретних осіб і суб’єктивного сприйняття.
Отож маємо справу з двома нероздільними елементами: елементом об’єктивності, яка виходить поза межі часу і живиться пам’яттю та мудрістю Церкви у святій Традиції, і елементом властивої нам суб’єктивності, яка зазнає впливу часу і місця, де Божий люд славить Господа і святкує своє спасіння.
Два зазначені виміри християнської літургії, які неможливо відокремити один від одного, у той чи інший спосіб мають також становити основу літургійного мистецтва, яке, щоб бути таким, має поєднувати у собі ці два невідокремлювані виміри, котрі, власне, й становлять літургію як таку:
об’єктивність тайни, яку відзначаємо, тобто об’єктивність Христа як Спасителя, нашого Господа. Оскільки через літургію спільноті, яка її править, передається спасіння, йдеться про спасіння, об’єктивно властиве Христові, а відтак – про певну дійсність не тільки у розрізі нашого сприйняття цієї дійсності за посередництвом розуму та чуттів. Це означає, що долучаємось до живої пам’яті Церкви, до Традиції, себто до духовної мудрості, до самого Христа, який упродовж століть живе у своєму тілі, тобто у Церкві.
культовий вимір, де людина є суб’єктом, який отримує, приймає, сприймає, а також виражає своє визнання Бога, Христа, спасіння. Відтак цьому виміру властива більша суб’єктивність, він більше позначений культурою та історично-географічним середовищем. Водночас годі заперечувати, що жодна культура не може ототожнюватися з усією об’єктивністю божественно-людської тайни, яку відзначаємо.
Ці два виміри набувають сенсу, який у богословському розрізі може визначати людину. Людина – це дійсність, що виходить за межі описаного вище об’єктивно-суб’єктивного двочлена. Як богословська реалія, людина ніби наголошує на агамному вимірі, який, з одного боку, є цілковито особистим, єдиним у своєму роді, а з іншого боку – здійснюється у вільних відносинах, об’єктивності яким до певної міри надає сама любов. Саме ця тайна розкривається перед нами у літургії: тайна особистого і спільнотного.