Створити щось для храму можна тільки опираючись на Церкву. Відомо, що для християн основоположне значення храму як споруди криється у Церкві як спільноті охрещених, тобто тілі Христовому. Храм є автентичним вираженням еклезіяльної свідомості вірних. Мозаїка сама по собі є працею не індивідуального, а колективного, можна сказати, “хорового” характеру. Є, звісно, керівник “хору”, головний митець, який надає твору цілісності. Проте довести працю до завершення можна лише у тісній співпраці з іншими учасниками “хору”. Насправді існує не тільки ескіз проекту, але й спільне його бачення, де враховується думка кожного. У хорі кожен митець має своє, тільки йому властиве місце, де може найкраще себе виражати, творити з такою силою, що через нього лине справжній потік життя, поєднуючись у створюваній праці з такими ж потоками життя кожного учасника хору. Бути керівником такого колективу означає передусім пов’язувати воєдино всі творчі порухи, враховуючи думку кожного. Таким чином відбувається реалізація принципів духовності та еклезіяльності, що виражаються у врахуванні думок та покликань конкретних осіб та поєднанні їх у такий спосіб, аби зуміли виразити себе у тому чи іншому творі. Йдеться, відтак, про метод, вельми відмінний від того, до чого звик сучасний світ: створити проект, а тоді шукати відповідних осіб та належний спосіб для його здійснення, якомога вірніше дотримуючись первісного задуму. Еклезіяльний, спільнотний принцип вимагає різних підвалин, а також різних способів реалізації. Тому й результати отримуємо різні.
Аскеза митця, отже, криється не тільки у його професійності чи технічному вмінні, але передусім у властивій йому еклезіяльності, себто здатності жити і творити у сопричасті з іншими. Таке сопричастя вимагає, звісно, певної самопожертви. Запорукою життя є пасха. Рано чи пізно той, хто змагає до справжнього життя, приходить до висновку, що це життя протікає задля пасхальної містерії. Тут і знаходиться основа сопричастя.
Наш хор митців складається з представників різних національностей і різних Церков, тому тут сопричастя часто відчувається тим більше, чим менше доводиться на нього розраховувати. Кожна робота розпочинається молитвою до Отця, в якій просимо у Нього дар Святого Духа, бо лишень Він може вселити в наші серця ту любов, у якій зможемо взаємно підтримувати одне одного і творити. У візантійському обряді перед Символом Віри диякон звертається до вірних із такими словами: “Любімо одне одного, щоб могти промовити “Вірую в Бога Отця”. Святий Дух – це Господь, який дарує життя, тож не можна ставати до творчої, художньої праці, не піднісши прохання про сходження Святого Духа. Це умова, без якої праця – хай яка досконала формально – не стане живою. А літургійне мистецтво має бути не лишень описовим; у ньому повинна жити тайна.