Постаті

Враховуючи художню мову епох, у які літургійне мистецтво набуло особливого розвою, зокрема дороманського, романського та першого візантійського періодів, митці нашого ательє намагаються повернути зображенням максимальну простоту. Правила давнього мистецтва, на які опиралися естетичні пошуки – себто намагання сягнути художньої довершеності, досконалої краси, – полягали у богослов’ї і тайнах, що приходять до нас через літургію. Зображення й художня композиція вважалися гарними, якщо були пройняті духом одкровення і передавали тайни віри. Відтак, працюючи над образами, ми намагаємось шукати глибинну суть, враховуючи при цьому особливості реального образу, видимо присутнього у нашому повсякденному житті. Отож не відволікаємося на суто формальні деталі і декоративні елементи; зосереджуємо увагу на сутності образу, що допомагає нам передавати зміст, який відтак не просто передається, а стає більш виразним й наче набуває справжньої присутності. Саме це, властиво, і є першочерговою метою літургійного мистецтва, яке має служити у першу чергу не оповіді, а уприсутненню тайни. Підставою для такого ставлення є те, що християнство – це утвердження дійсності і світу завдяки тій цінності, яку надає історії і конкретному вираженню людського життя, що його набуло Слово, ставши плоттю. Поза тим, у літургійному мистецтві світ далі переображується, звільняючи образ від усього, що могло б відволікти око того, хто долучається до Божих таїнств, від усього, що не пов’язане безпосередньо з посланням, яке передається. Таким чином утверджується першість духовної, богословської комунікації, створюються умови для повнішої участі в літургії. У цей спосіб досягається та простота, яка дозволяє жестові і постаті передавати властиве їм послання з усією можливою силою та.енергією. Така суттєвість сприяє зосередженості і стає певним різновидом педагогіки, яка допомагає розумінню таїнств. Жест очищується від усього зайвого, набуває зазначеної суттєвості і відтак із більшою силою свідчить те, на що має вказувати. Таким робом для того, хто дивиться на твір літургійного мистецтва, останнє стає також засобом для очищення чуттів, протвережує почуття й очищує розум, позаяк враховує духовну мудрість, закладену у догмі. Відтак це мистецтво ще й навчає думати, беручи до уваги Божу думку. Постаті мають свідчити дійсність так, як її бачить Бог. Одкровення, традиція Церкви, властива їй пам’ять – ось середовище, в якому формується, вдосконалюється та твориться простота і суттєвість постатей, характерних для літургійного мистецтва. Постаті й образи є, отже, засобом для передачі змісту віри; говорять мовою церковної доктрини та догми, розкривають сенс богослов’я.

Тло

Декоративний простір, себто те, що знаходиться поміж постатями, іншими словами, тло, не несе у собі певного точного значення; втім, на нього покладене інше завдання, до певної міри ще витонченіше.
Завдання тла – привести наше серце до того належного стану, який дасть нам змогу сприймати слова, що їх переповідають нам постаті. Око тут ніколи не стомлюється, бо завжди чогось шукатиме, щось завжди його приваблюватиме. Тож призначенням простору, не зайнятого постатями, є “займати” око, притягувати увагу. Ковзаючи поглядом по цьому простору, відчуваємо, як нас охоплює приємне відчуття, як набуваємо доброго настрою, розкриваємось перед іншими; це, у свою чергу, дає нам змогу розуміти і сприймати постать і те, що вона має нам передати. Потік матерії, світла, барв, сонця, каменю – все це покликане творити атмосферу, стан душі, щось приємне для ока, для погляду. Якщо цей декоративний простір справді сповнений гармонією, тобто різні його елементи знаходяться у згоді між собою, то він діє на людину наче щось живе, позаяк речі, що перебувають у єдності між собою, завжди створюють враження живої дійсності. Згода і гармонія є вираженням любові, бо тільки любов здатна творити єдність різного.
Сьогодні це має неабияке значення, оскільки Церква, либонь, зазнала надмірного впливу раціоналізму. Виголошуємо проповіді, влаштовуємо бесіди та лекції і не дбаємо про те, щоб люди були належним чином налаштовані сприймати все це. Відтак такі бесіди часто залишаються марними. Навпаки, замість бажаного ефекту часто спричиняються до діалектики, викликають внутрішній бунт та опір або сентиментальність, що зникає так само швидко, як і з’являється. Щоб показати, наскільки важливим є цей порожній простір, можна навести такий приклад. Отже, щоб правильно сприймати розп’яття і бачити у ньому всю пов’язану з ним трагедію, треба відповідно “налаштуватися”, інакше ця картина нічого нам не скаже. Відтак потрібен певний час, упродовж якого погляд неминуче ковзатиме то туди, то сюди; маємо відчути у собі щось, до чого розум причетний лишень опосередковано; не слід нав’язувати йому тих чи інших уявлень про те, що саме хочемо бачити. Радше треба дозволити речам промовляти самим, і тоді набудемо здатності їх читати. У такий спосіб абстрактний простір, тло мозаїки стає добре підібраними лаштунками, які допомагають розкривати глибинний зміст, закладений у постатях. Варто вчитися у Христа створювати “сценарій”, що сприяє розумінню: коли Він мав донести до учнів якусь важливу істину, то здіймався на гору, сідав у човен чи відходив від берега, щоб усі його бачили. Це засвідчує, що і лаштунки, тло, не насичена образами частина твору має велике значення для розуміння не тільки розповіді, що ведеться за допомогою цих образів, але й літургії, жестів, слів, усього дійства, до якого долучаємося.