Кольори

Колір, ясна річ, є одним із основних чинників того враження, що його справляє та чи інша мистецька праця. Тому надзвичайно важливо вибудовувати єрархію кольорів у творі так, щоб допомагати йому увібрати в себе передусім усе найважливіше, а потім уже все інше.
Християни успадкували ставлення до кольорів як до вельми важливого елементу із давніх традицій античних народів і, властиво, “охрестили” ці традиції. Відтак колористика твору літургійного мистецтва виходить за межі суб’єктивного, безпосереднього, психологічного сприйняття і перетворюється на своєрідний педагогічний засіб, знаряддя для формування внутрішнього світу людини. Сьогодні зрозуміти все це непросто, позаяк останнім часом колір розглядався виключно крізь призму психології. Ательє духовного мистецтва Центру “Алетті”, враховуючи традицію Церкви, черпає натхнення з першого тисячоліття. Таким чином червоний у нас зазвичай вказує на божественне; синій – на людське; зелений – на створіння; білий – на Духа; золотий – на Божу святість та вірність, досконалість світла тощо. У створеному світі барви є свідченням світла і відтак допомагають побачити той екзистенційний і сутнісний зв’язок – не кажучи вже про зв’язок онтологічний, – що існує між матерією і світлом. Без світла матерія – це просто темна і важка маса. Світло – це життя, а колір – свідчення цього життя у світі. Власне барви наповнюють світ світлом і таким чином вдихають у нього життя. Проте у світі переображеному, піднесеному у Христі, у світі, де живе Христова слава, тобто в небесному Єрусалимі, джерелом світла є не сонце, а Христос. Отож як барви у світі змінюються, коли зазнає змін світло, так і кольори, що свідчать наше сонце – Христа, є кольорами світу, які ніколи не заходять. Християнське мистецтво в епоху свого розквіту намагалося відчути і збагнути у поцейбіччі ці кольори, що з’являються у світі, осяяному Христом. У літургії споглядаємо, фактично, світ спасенний. Відтак мистецтво, а особливо колір, має свідчити спасіння у Христі, бачення світу за Христом.

Матеріали

Разом із кольором мозаїчний матеріал становить основну матерію для вираження життя в усій його динаміці та русі. У мозаїчних працях ательє Центру “Алетті” використовуються різноманітні матеріали: камінь, мармур, граніт, смальта (тобто штучні суміші, що виготовляються суто для мозаїк). Камінь нам поставляють із різних країн світу (наприклад, світлий травертин – з Італії, онікс – із Афганістану, червоний травертин – з Туреччини, білий – з Греції і т.д.). Каміння це різне – різної величини, матове і прозоре, коштовне і звичайне, інтенсивних і пастельних відтінків.
Працювати з каменем треба вміти. Різати його нелегко: хто робить це невміло, той легко може поранитися або розкришити матеріал. Це означає, що камінь треба знати і враховувати його особливості, а не просто робити з ним що заманеться. Беручи до уваги особливості того чи іншого каміння, вчимося брати до уваги особливості інших людей. Це вже принцип релігійний: зважати на ближнього, підтримувати його та визнавати. Митець повинен дбати про те, щоб не накидати світові свої погляди, а вступати з ним у діалог. Камінь, найгрубіша матерія з усього створеного, легко може видатися мертвим; одначе створіння живе, одухотворене власною волею. Сергій Булгаков, справжній геній сучасного богослов’я, звертається до вчення св. Максима Сповідника, згідно з яким, власне через те, що створення світу відбулося за посередництвом Логоса, в усьому створінні закладено своєрідний код цього Логоса. Якщо зуміємо “відкрити” матерію і прочитати цей код, то побачимо, що у ньому вже записано сенс і спрямування цієї матерії. Код Логоса в матерії розкриє нам прагнення цієї матерії реалізувати свій справжній потенціал, свій сенс, який полягає у Христі: власне у Ньому зосереджується і матеріалізується сенс усього створіння. Матерія має бути тим тлом, на якому відбувається об’явлення Божої любові, що здійснюється виключно в тілі Христовому. Жан Лакруа говорить, що любов завжди потребує матерії; і справді, ми виявляємо любов не тільки за допомогою слів чи якихось абстрактних дій, але й через жести, конкретні вчинки. Тож матерія знаходить сенс свого буття у тому, що стає даром, який ми, люди, можемо підносити одне одному при зустрічі. Вона прагне долучитися до любові, яка панує між людьми, і таким чином спастися і собі, бо що пройняте любов’ю, те недосяжне для смерті. Проте любов завжди має певне обличчя, завжди набуває певних особистих обрисів.
В мозаїці матерія виражає свою силу, своє життя через прагнення брати участь у сопричасті між людьми. Відтак матерія на стінах виявляє притаманну їй динаміку і спрямування. Коли матерія живе, то проймається світлом; коли проймається світлом – сповнюється любов’ю і перетворюється на тіло. Коли ж тіло починає служити любові, то зосереджується в обличчі, яке залишається непроминальною пам’яттю.