- ЦЕНТР «АЛЕТТІ» - ДУХОВНЕ ФОРМУВАННЯ - ДУХОВНЕ МИСТЕЦТВО - ВИДАВНИЦТВО «ЛІПА» - ФУНДАЦІЯ «АГАПЕ»
      Ательє - Moзаїки: Mісце Дата Tема

 

Іспанія
Італія
Португалія
Румунія
Сербія
Словаччина
Словенія
Франція
Хорватія
Чеська Республіка

Америка
Близький Схід


 

 

Каплиця Апостольської нунціатури в Парижі
Avenue du Président Wilson, 10 – 75116 Paris, France

Богословське підґрунтя
В основі кількох зображень, що прикрашають каплицю (Благовіщення, покликання Петра, святі, воскреслий Христос), лежить тема покликання: Бог спонукає кожного з нас до особистого покликання, до особливої, єдиної у своєму роді місії.

Благовіщення
Насамперед тему покликання розкрито у сцені Благовіщення: біля Марії з’являється ангел і розгортає у неї перед очима сувій, у якому – Боже послання. Діва вислуховує його з великою увагою і приймає, виявляючи готовність вчинити Божу волю.
З плином часу викристалізувалися два головні способи зображати Благовіщення: в основі першого лежить сувій (або книга), а другого – клубок ниток, які тче Марія. Своєрідну точку відліку історії зображень із сувоєм знаходимо в апокрифічних Євангеліях: там наголошується, що Діва читала й обмірковувала такий уривок із Ісаї: “Ось дівиця зачала і породить сина” (7, 14). З іншого боку, підкреслювалося також і те, що Марія під час Благовіщення молилася. Поступово сувій стали зображати в руках у ангела, наголошуючи, що саме він був сповісником Божого закону. Сьогодні, через багато століть, аркуш пергамену в руках у ангела може нагадувати про те прадавнє слово, яке було спочатку, тобто, власне кажучи, про саме Боже Слово. За прикладом великих італійських митці, приміром, Дучо-ді-Буонінсенья, Джотто, Джованні з Ф’єзоле (званого також Ангельським Блаженним – Il Beato Angelico), Богородиця, розкриваючи свою накидку – рух, що символізує відкритість, – вказує на те, що приймає Боже Слово.
Клубок, у свою чергу, символізує створення храмової завіси. Богородиця тче завісу для нового храму – Христового Тіла, тобто дарує плоть Божому Слову. Доти Слово можна було тільки слухати, відтоді ж його можна вже й споглядати, оскільки Діва з Назарета, ставши Божою Матір’ю, дала йому плоть, тіло, себто видиму форму.
Створюючи образ Благовіщення у цій каплиці, ми воліли певною мірою поєднати обидві зазначені вище течії і засвідчити згаданий перехід від Слова до Образу: від почутого до побаченого, від Слова до плоті. Бог повністю приймає людські умови, поєднується з людиною, приймаючи її історію, завдяки Діві з Назарета сам стає людиною. Незбагненний, абсолютний і правічний Бог оселяється у лоні Діви.

foto

Благовіщення
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

Покликання Петра
Ісус (зображений на стіні перед Петром, неподалік від сцени Благовіщення) звертається до Петра на Галилейському морі. Апостола зображено тієї миті, коли він з готовністю відповідає Учителеві і покидає човен, прямуючи до Того, хто його покликав.
Бог зійшов на землю і втрутився в історію людства, щоб змінити її перебіг. Він прийняв людське життя, щоб людина могла долучитися до життя Божого, став людиною, щоб однозначно вказати на справжню сутність людини як Божої дитини.
За св. Григорієм з Назіянсу, створення людини є покликанням. Бог, який є Богом бесіди, Богом Слова, спрямовує це Слово до людини і так її створює: Він сказав – і постало створіння. Відтак звернене до людини слово спонукає її до діалогу. Самореалізація людини полягає у тому, щоб відповідати Богові, говорити з Ним, спілкуватися. Слово, покликання передбачає відповідь, тобто діалог.
Христос, справжній Бог і справжній чоловік, кличе Петра. Так Він пояснює, уточнює те давнє, первісне покликання, завдяки якому було створено людину і яке поховав було гріх. Великий російський мислитель Бердяєв стверджує, що покликання йде безпосередньо попереду самої особи. На його переконання, покликання становить сутність людини; це видимий образ Божої любові, до якої і якою Він кличе до існування істоту, особу, створену на свій же образ, щоб та особа могла сама Йому відповісти. Любов завжди має особистий характер, тож покликання є особистим, а створена істота має власне обличчя, оскільки своє обличчя завжди має й любов. Тож створена особа реалізує себе, здійснюючи своє покликання, яке можна здійснити тільки в любові. Св. Павло наголошував: гріш ціна будь-якій, навіть найбільшій, справі, якщо її не робити в любові і з любов’ю.
Щоб людина могла сповнити своє покликання, Бог дарує їй час. Власне таким є духовне значення часу, очищеного й освяченого самою літургією.
Св. Петро з іншого боку каплиці (власне для того, аби наголосити, що ціла каплиця – це літургійний простір, а зображення на стінах створено не тільки для того, щоб заповнити порожні місця, – вони самі становлять ключові пункти розповіді про спасіння, яку й переповідає нам літургія) відповідає Христові і виходить з човна, прямуючи до Нього, а отже, по суті, вступає до каплиці. Увійшовши до каплиці, кожен долучається до цієї динаміки, до спілкування між Богом і людиною.

foto

Петро кидає свого човна і сіті, щоб іти за Христом
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

Святі
Божий поклик пронизує життя кожної людини зокрема й усього людства загалом. Праворуч від апостола Петра зображено хвилі, які наче продовжують береги Тиверіядського озера; далі бачимо постаті двох святих: папи Івана ХХІІІ, який у 1945-1953 рр. був нунцієм у Франції, і св. Іринея (бл. 130 – бл. 200), єпископа Ліонського. Йдеться про два взірці, які мають нагадувати нам про Божий поклик, звернений до людей усіх часів.
Петро є скелею, на якій тримається спільнота, основою церковного сопричастя, яке не вичерпується з плином часу, а перетікає в останні часи. Церква – це спільнота осіб, кожній із яких властиве своє покликання, яке можна здійснити тільки у єдності з іншими. Церква є тканиною людства, призначеною для воскресіння. Двоє святих, зображених на стіні, – то лишень згадка про незчисленну кількість тих, хто свідчив Церкву. Йдеться про осіб із певними рисами обличчя: покликання – різні, різні й обличчя, любов завжди має характер особистий, але всі спізнають її в належний час і як власну, і як загальну.

foto

Права стіна. Св. Петро, папа Іван ХХІІІ і св. Іриней
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

Воскреслий Христос
На стіні в глибині каплиці панує постать Христа-звитяжця, воскреслого з мертвих; бачимо тут великий хрест і широко розкриті руки: права опущена трохи донизу, а ліва піднесена вгору, до неба. Кожне покликання – чоловіка й жінки, священика і мирянина, молодої людини і дорослого, – спрямоване до тайни воскресіння й органічно у неї вливається. Власне до цієї мети і прямує Церква. Опущеною донизу рукою Ісус вказує своїм учням, що їхнє покликання здійснюється в земних умовах, у простоті повсякденного життя. Рука ж, піднята до неба, нагадує: якщо вони хочуть змінити світ, живучи у ньому, не повинні й на мить забувати, що їхнім призначенням є зустріч із Ним воскреслим.
Петро, а за ним і всі інші, хто хоче відгукнутися на Божий поклик, йдуть шляхом дедалі тіснішого поєднання з Христом. Як відомо, Петро залишив свого човна і сіті, але не відмовився від свого способу мислення. З Євангелія знаємо, як важко було йому збагнути спосіб мислення і діяльності, властивий Христові, як він навіть пробував повчати Христа – а потім присягався у своїй вірності і хоробрості. Та поступово він зрозумів, що покликання здійснюється в любові, а її, любов, треба отримати. Інакше кажучи, Петро на власному досвіді приходить до такого висновку: хтось має тебе любити. Згодом він урешті-решт таки переконається, що ми не першими полюбили Бога – більше того, ми не це не спроможні; тільки прийнявши Божу любов, можемо відповісти на неї своєю любов’ю. Божа любов торкається нас передусім тоді, коли ми зовсім на неї не заслуговуємо, коли отримуємо її абсолютно задарма. З Петром таке сталося у дворі в первосвященика. Після того епізоду, того сповненого надзвичайним милосердям погляду Ісуса, описаного
євангелистом Лукою (22, 61), він раз і назавжди зрозуміє, що любов має і трагічний, драматичний бік, невід’ємний від виміру воскресного, святкового, тобто властивого Утішителю.
Пасха, точніше, пасхальне тридення, – це форма, якої набуває Божа любов в історії. Петро зрозуміє, що не можна служити любові, слухаючись при цьому власної волі; стати на службу любові означає померти для себе самого. Остаточна мета покликання полягає, отже, у воскресінні. Дозволити собі пройнятися любов’ю – значить померти, проте водночас і жити, адже любов триває вічно (див. 1 Кор. 13, 8).
Подані нижче слова св. Павла є, либонь, найрадикальнішим твердженням Нового Завіту: все, що пройняте любов’ю, вже вирвано з тенет смерті для вічного життя. Відтак хрест бачимо ще й у сцені з воскреслим Ісусом, адже, як каже Булгаков, він був там від самого створення світу. Щобільше, світ було створено на знак хреста, тож хрестом його й позначено. Тут, одначе, хрест пройнятий і переображений потужним, осяйним світлом Христа, що променить із усесвіту.

foto

Лик Христа
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

У цій сцені ідею воскресіння підкреслює плащ Христа. Символіка Божого плаща відома ще з часів пророків й аж до Христових страстей. Йдеться про Божу славу, розсіяну в цілому створінні; вона виявляється в усесвіті, оновленому воскресінням. У певному сенсі цей плащ взагалі неможливо від’єднати від Христового тіла. Коли Христос помирає і Його хоронять, сама земля, як каже Олів’є Клеман, відмовляється підтримувати Христові останки, вона не утримує Його тіло після смерті. Більше того, Христос, воскреснувши у своєму тілі, надає усій землі нового спрямування, перетворює її на Нову Землю і Нове Небо. Цілий усесвіт зодягається у воскреслого Христа. Відтак синівський вимір підтверджується в усьому сущому; це злука любові з Сином задля того, щоб у Сині знову поєднатися з Отцем. Власне через таке реалістичне бачення воскресіння покликання набуває нездоланної сили, а кожен вияв аскези і кожне завдання знаходять підставу і виправдання саме у цій останній стадії, у звитязі над смертю.

foto

Центральна сцена: воскресіння
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

Престол Найсвятішого Таїнства
Слава, яку випромінює постать Христа, що воскрес із мертвих, особливо поглиблюється в останній частині каплиці, в самому її серці – адже там зберігається реальна присутність Ісуса у вигляді Пресвятої Євхаристії.
Складається враження, що влаштувати місце для зберігання Євхаристії поміж сценами, у яких наголошується на темі покликання до воскресіння, було вельми вдалою ідеєю. Тло, насичене барвами, які з прадавніх часів символізують святість, породжують в душі у молільника, що перебуває в каплиці, почуття пошани і довіри. Справді, Євхаристія – це таїнство, за допомогою якого людство й далі долучається до Христової пасхи; власне ця Христова присутність дає Його послідовникам силу долати їхній шлях, а також вияв і сповнення того, що через неї передається і в чому полягає і конкретне здійснення їхнього покликання.

foto

Стіна Найсвятішого Таїнства
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

 
foto

Загальний вигляд від головної стіни
Каплиця Апостольської Нунціатури

Париж – Франція

жовтень 2003 р. – серпень 2004 р.

   
PONTIFICIO ISTITUTO ORIENTALE - CENTRO STUDI E RICERCHE EZIO ALETTI
Via Paolina, 25 - 00184 Roma, Italia - Tel.: +39-06-4824588 - Fax: +39-06-485876 КОНТАКТИ