Поховальна кімната госпісу Madonna dell’Uliveto в Реджо-Емілії
Hospice Casa Madonna dell’Uliveto, Via Oliveto, 37 - 42020 Montericco di Albinea (RE) - Italia

Зійшовши сходами до поховальної кімнати, опиняємось перед мозаїчною панеллю, на якій зображено землю, а також бліде зимове сонце і маленьку зернину, з якої проростає ледь помітний зелений паросток. Неподалік – більша за розміром, також мозаїчна панель із зображенням Христа за столом разом із грішником і грішницею, яка витирає Йому ноги своїм волоссям.

Ліва стіна
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

На середній стіні у заглибині зображено порожній гріб, у якому видніються білі полотнища і три камені на землі, а праворуч – ангел, що стоїть біля великого каменя і вказує на порожній гріб; ліворуч бачимо весняне сонце і зернину, з якої уже проросло стебельце.

Центральна стіна
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

На стіні навпроти Христа з грішником і жінкою – дві мозаїчні панелі, на яких зображено Магдалину й іншу мироносицю, що йдуть до відкритого гробу; шлях до нього вказує ангел, якого бачимо тут перед жінками.
Оскільки стіни поховальної кімнати залишено голими, непотинькованими, дві великі мозаїчні панелі дуже добре виділяються на цьому тлі, створюючи ефект яскравого освітлення, сили і чистого кольору. Це життєвий шлях, ледь не свято руху і світла.
Тож ідея оформлення поховальної кімнати опирається на притчу про зернину, яке помирає у землі, щоб згодом прорости, а відтак і на пасхальну містерію, переплітаючись із історією Марії Магдалини, яка з грішниці перетворилася на, по суті, нову людину, ставши першим і найвідданішим свідком воскреслого Господа.
Св. Павло пояснює відмінність між похованим і воскреслим на прикладі блиску тіл небесних і земних (див. 1 Кор. 15, 36-44). Апостол розкриває перед нашими очима велику тайну людського життя: людина, що народжується, подібна до зернини в землі; ця зернина руйнується і помирає, породжуючи натомість нову рослинку, яка нічим не нагадує зернину. Остання здається мертвою, тоді як паросток – живий, сповнений свіжими барвами. Якщо ж зернина не помре, то й не проросте. Це означає, що життя залежить від мудрості, яка криється в смерті.

Права стіна
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

Христос зустрічає нас у гріху, який коїмо
Христос за столом із грішниками – це недвозначний образ кенози переображення, що її пережив Божий Син, щоб наблизитися до людини, водночас віддаляючись від Бога і від життя. Стіл символізує тут близькість, зустріч, солідарність. Це вираження причастя, де така зустріч відбувається через долучення до дарів. Христос долучається разом із грішниками до властивої їм людської природи, віддаленої від світла, виштовхнутої у самотність пустині, щоб схилити людство, надламане внаслідок свого повстання супроти Бога, до образу Божого синівства. Щоб знову зробити нас Божими дітьми, Христос стає слугою. Христос за одним столом із грішниками постає другом цих останніх. Він прийшов покликати до себе не праведних і здорових, а недужих і грішних (див. Мт. 9, 12-13). У різних епізодах із Євангелія бачимо, як грішники взивають Його ім’я, просять у Нього допомоги, стають сумирними і простими, тягнуться до Нього; водночас гадані праведники, котрі вважали, що вже всього досягли, обурюються і нарікають на цю Його дружбу з грішниками.
“Умовні” грішники бачать, що віддалилися від світла, і відчувають потребу у спасінні, світлі, повітрі, очищенні. Тому в Євангеліях і засвідчено, що саме вони першими зустрічають Месію. Натомість повсюди у тих же Євангеліях читаємо, що проблеми створювали у першу чергу ті, хто не відчував потреби у покаянні, а, навпаки, вважав себе гідним “визволяти” інших і вказувати їм правильний шлях.
На мозаїці зображено грішника, який притискає руку собі до грудей. У давній іконографії це – знак споглядання, а також смирення, покаяння; також він може вказувати на думки, що живуть у серці. Йдеться, вочевидь, про грішника, який добре зрозумів, що значить перебувати в полоні гріха, і шукає Того, хто може визволити його і вказати йому шлях до нового життя.
Христос благословляє блудницю, яка схилилася біля Нього, проте Його погляд прикуто до зернини на першій мозаїчній панелі. Жінка наче кладе до ніг Христові своє життя, сповнене гріхом і безконечним приниженням. Вона робить цей жест любові ще й тому, що прийшла до Господа такою, якою є, добре це усвідомлюючи. Втім, зустрівшись, з Христом, жінка розуміє, що чоловік, біля ніг якого вона заливається слізьми, не просто чоловік, а Син Божий. Навіть Його людська природа пройнята світлом, синівською любов’ю, яка і в ній пробуджує почуття доньки і сестри. Христос благословляє блудницю, бо вже бачить і споглядає у ній нову людину, бачить паросток жінки оновленої, сповненої покаянням, визволеної і очищеної від гріха, словом, справжньої Божої доньки. Осяяна новим життям жінка так відрізняється від тієї блудниці, що прийшла було до Христа, як свіжий, зелений паросток – від позірно мертвої зернини, кинутої у ріллю. Вона прийшла, не знаючи внутрішньої цілісности, наче узагальнений образ людства, що загрузло у гріхах. Однак, схилившись перед Христом, потрапляє під вплив любові, породженої Його безмежною приязністю, і піддається Його людській природі, що розкривається перед нею власне під час цієї зустрічі. Ніжно торкається ніг Христа, і цим жестом приймає себе саму оновленою, очищеною і відродженою у Ньому. Зігнувшись перед Христом, сповнюється і новою любов’ю – тією, якою любить її Христос, – і відтак, уже прийнявши ту синівську, непорушну любов, яку знаходить у Ньому, поєднується з Його людською природою.
Сльози блудниці викликані розчаруванням, приниженням, гіркотою, породженою виявами фальшивої любові, проте, падаючи на тіло Христа, перетворюються для цієї жінки на води хрещення. Набувши людської природи, властивої Господові, вона постає перед Ним особою єдинокровною, добре знайомою. Христос, зрештою, є співтрапезником не тільки для чоловіків. Чаші на столі наводять уже на думку про святе таїнство, долучаючись до якого, стаємо єдинокровними з Христом.

Також і Марія Магдалина вмирає тут для гріха
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

Погляд Христа викликає у нас покаяння
В житті кожної людини присутній гріх. Можна вважати його порушенням закону – тоді бачимо власну недосконалість; якщо дивитися на нього як на порушення певних соціальних критеріїв, то стикаємось із власною непридатністю; якщо ж розглядати його крізь призму безмежного Божого терпіння і милосердя, то постаємо грішниками самі перед собою. Порушення закону, певної норми чи суспільного звичаю викликає в людини почуття провини. Натомість сповнений милосердям погляд зворушує, породжує покаяння, сльози, плач, підштовхуючи нас до милосердного Господа, до Любові; такий погляд спонукає твердо стати на ноги, а тоді пришвидшити крок. Покаяння – це порух серця, що схиляє нас до повернення.
Блудниця в ногах у Господа свідчить, що не варто лишень звинувачувати себе у гріхах і приймати рішення виправитися, бо самим нам не до снаги зберігати вірність такому рішенню. Ба навіть якщо впродовж якогось часу нам і вдається це робити, то стаємо натомість жертвами гріха гордині і зверхності, який спонукає нас до надміру суворого судження про інших. Жінка біля ніг Христа, недвозначно виражаючи ніжність та лагідність, засвідчує, що визнання своєї сутності перед Господом дає нам змогу знайти у Його тілі власне ту людську природу, якої так прагнемо, але не можемо сягнути самі.
Хочемо бути новими людьми, нам знайомі уже образ нової людини і те добро, яке така людина має чинити, краса світу, який вона творить, проте самі ми на все це не здатні. Нам бракує сили перетворювати світ відповідно до своїх бажань, своєї волі, своїх думок, навіть відповідно до можливостей наших рук. Христос набув нашої людської природи – темної, бунтівної, непроникної, яка легко стає жертвою найрізноманітніших низьких пристрастей; проте, будучи Божим Сином, Він має волю, яка не тільки прагне, але й посідає те, чого прагне. Тому переображена в Ньому у пассі людська природа по-справжньому, недвозначно вказує на те, чого Він прагне, що думає і робить.
Благословенна Христовою любов’ю грішниця свідчить, що прощення – це не просто “скасування” гріхів, а переображення цілої людини. Тепер вона мертва для гріха, її більше не мучать спогади про хибні захоплення; натомість у неї в серці закарбовано образ Того, хто її полюбив і зробив так, що зі старої людини у ній пробилися паростки людини нової. Він не відкинув її минуле, а переобразив його. На місце гріха прийшов сам Господь, продажну любов заступила любов Божого Сина, замість облудних та брехливих коханців у її серці оселився Господь.

Вид центральної і лівої стіни
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

Зустріч із гробом
На стіні з порожнім гробом зображено ангела, який спирається на відсунутий камінь і вказує на порожню гробницю. Там же знаходиться мозаїка, на якій бачимо землю, по-весняному тепле сонце і зернину, з якої уже проростає стебельце.
Упродовж життя всіх поколінь гріб копали не тільки в землі, але й у свідомості людей. Це й справді невід’ємний атрибут людської думки. Людина міркує про все крізь призму могили, хоч часто ховає і маскує її під безліччю найрізноманітніших речей; так чи інак, вона не здатна мислити своє життя поза реальністю смерті. Можна втікати від гробу чи намагатися його уникати, проте він усе одно залишатиметься одним із ключових елементів людського мислення.
Ми намагаємось віддаляти від себе гріб, бо він є свідченням нашого падіння. Кладовища влаштовують, як правило, поза межами міст. Людина повсякчас силкується віддалити від себе смерть, бо вона є незаперечним доказом того, що ми не є ні господарями, ні джерелом життя.
З іншого боку, практика, властива нашій духовній традиції, опирається власне на спогад про смерть, і це вже є свідченням неоднозначності смерті. Все залежить від того, з якої точки зору її розглядати. Якщо дивитися крізь призму бажань людини, яка хотіла б утвердити себе як істоту абсолютну і незаперечну, то смерть достоту є справжньою трагедією, очевидною поразкою. У цьому сенсі смерть завжди виступає як переривання мрій та задумів, як чин насильницький за своєю суттю.
Якщо ж розглядати смерть з духовної точки зору, то вона так само залишається вельми драматичною подією, проте водночас є моментом зустрічі, справжнім, непідробним сценарієм, який позбавлений будь-якої фальші і за яким відбувається наша зустріч з Христом – розп’ятим, померлим, похованим і воскреслим. Відколи Господь помер і був похований, гріб став дійсністю духовною. Він не тільки говорить про падіння і трагедію, але й нагадує про Христа, Його любов і поразку смерті як наслідку гріха. І справді, Христос зустрічає нас у гробі, тому для християнина смерть є докором вельми суворим, проте в той же час вартим усієї нашої поваги та почитання. Смерть спонукає нас жити кожну мить так, щоб ми будь-коли були готові до зустрічі з нею, щоб могли сказати: “зроблено все, що можна було зробити”, щоб були не безплідними й оголеними, а зодягненими у зелену парость та зміцненими в новій людині, аби поринути в ту любов, що її ми роками шукали упродовж цілого життя (див. 2 Кор. 5, 5). Спомин про смерть спонукає нас до прозорості та щирості, дарує справжнє життя, очищуючи його від непотрібних нашарувань, підроблених та штучних, надуманих понять. Спомин про смерть робить відносними різноманітні критерії та категорії, очищає думки, вгамовує пристрасті, надає нас споглядальності. Він дарує людині проникливість та здатність бачити те, що справді має значення і що його не має, що є важливим для життя і що – другорядним.
Втім, егоїзм може виявитися настільки стійким і водночас витонченим, набуваючи ознак патології і заволодіваючи психікою та розумом так, що людина починає віддавати перевагу смерті, а не любові. Тоді вона тягнеться радше до смерті, ніж до ближнього, воліє сама керувати своїм життям, а не зодягати це життя в шати любові та віддавати іншим. У такому випадку біль, який, за словами Едіт Штейн, є запорукою любові, може вважатися лишень нещастям, невдачею у починаннях. Відтак часом з’являється навіть бажання самогубства, бо це, мовляв, наш останній вихід. Йдеться про страшну і болісну тайну, яку до певної міри можна пояснити за допомогою вивчення різних патологій. Це значення смерті, либонь, найжахливіше, найбільш пройняте духом занепаду та безнадії і позбавлене будь-якого сенсу. Проте, опираючись на свою тверду віру у те, що Христос помер на хресті і пролив свою кров не даремно, люди продовжують вірити, що Божа любов сильніша і що останнє слово не залишиться за Сатаною, батьком усього зла, адже він уже зазнав поразки.

Вид центральної і правої стіни
Поховальна кімната

Монтерікко-ді-Альбінеа - Італія

березень 2001 р.

Мироносиці
Мироносиці приходять до гробу, аби намастити тіло померлого пахучою оливою. Померлих шукають на кладовищі. Якщо довіритися традиції, що ототожнює Марію Магдалину з блудницею, яка помазує ноги Христові, то перед нами розкриється ще один аспект тайни смерті. Жест, зроблений Марією, є вже помазанням Христа перед похованням. Любов здіймається вище за гріб.
Жест любові, який Марія чинить над Христовим тілом, помазуючи Йому ноги у цілковитому визнанні, супроводжує отримане у спадок від Адама смертне тіло людства у воскресінні. Марія помазує тіло Христа з ніжністю нової любові, яку отримує від Нього; Він же, у свою чергу, ласкаво її приймає й уже вважає отим згаданим повище зеленим паростком. У момент помазання Марія, схилившись над тілом Христа, долучається у цій новій, чистій любові до тієї людської природи, яка від Христа й у Христі пройнята відчуттям синівства, і відкриває у собі доньку й сестру. Перед порожнім гробом Марія знову припадає до ніг Христові і чує від Нього такі слова: “ Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого і Бога вашого” (Йо. 20, 17). Марія по-справжньому відчуває, що жест любові в момент помазання вже є воскресінням нової людської природи, до якої і вона тепер долучилася саме тому, що, прийшовши до Христа з ніжною любов’ю, стала частиною нової родини, нової спільноти дітей одного Отця Господа нашого Ісуса Христа. І коли вона, споукувана любов’ю, хоче повторити згаданий жест і припасти до ніг Христові, той дає їй зрозуміти, що тепер і спосіб виявлення любові змінився і що ця зміна пов’язана з поверненням до Отця. Можливі варіанти перекладу слів Йоана – “не затримуй мене”, “не торкайся до мене”, “не тепер” – вказують на те, що тут ідеться про перехід, у якому жест любові, пережитий у смертному тілі, проймає це тіло так, що виходить за межі смерті, і переживеться знов у спосіб, про який дізнаємось тільки тоді, коли наше синівство сягне свого сповнення у безпосередній присутності Отця.
Мироносиці біля гробу проливають світло також і на те, чому відвідуємо своїх померлих і не відходимо від тих, хто перебуває на порозі смерті. Смерть тріумфує у світі, позбавленому цілісності, у світі, де живуть люди самотні і відокремлені одне від одного. Смерть вимальовує перед нами (насамперед – перед очима нашої смертної плоті) таку картину: той, хто помирає, йде до щораз більшої самотності. У нього щораз менше сил, його проймає щораз сильніший біль, недуга стає щораз руйнівнішою і, здається, щораз послаблюються зв’язки та відносини з оточуючим світом; лишень морок навколо згущується. Жменя землі, яку кидаємо на труну з тілом померлого, добре символізує прощання. Ментальності і культурі, типовим для людства, яке не бачить нічого поза межами свого виняткового космічного, чи то пак психосоматичного виміру, притаманне саме таке відношення. Само собою, обіцяємо вічну пам’ять, говоримо, що ніколи не забудемо померлого і що він житиме в наших серцях; проте насправді ми переконані, що рано чи пізно ця пам’ять зникне і все відійде у небуття.
Культура, яка вже визнала дезінтеграцію людини відправним пунктом властивого їй світогляду, своєю істиною, робить людину рабом категорій, що побутують у світі, до якого вона належить. Якщо смерть вважається розкладом органічної матерії, з якої створено цю людину, і, як наслідок, також і розкладом психічним, то навряд чи можна виробити чи то культурне, чи антропологічне бачення, яке могло б надати людині якоїсь значущості. Все, що є плодом культури, науки, мистецтва, породжених такою ментальністю, завжди бачитиме людину ув’язненою там, звідки її визволено внаслідок створення і дарування їй духу. Можна прямо сказати, що коли розглядати людину тільки у контексті її космічної та психічної будови, то взагалі не йдеться більше про людину як таку, а відтак неможливо виробити та запропонувати їй спосіб життя, який враховував би її як цілісність. Отож бачення людини безпосередньо залежить від бачення смерті.
Сьогодні, либонь, ще важче розглядати смерть належним чином, позаяк багато хто не визнає самого існування гріха як такого, а це не дає змоги сформувати правильне розуміння смерті. З огляду на різні причини, а також внаслідок панування в минулому однобічного бачення, сьогодення відкидає існування гріха, прагнучи зробити у такий спосіб послугу людині, яка, мовляв, відтак нарешті звільниться з багатоликої неволі, у якій досі перебувала. Проте насправді це завдає значної шкоди. Говорити про гріх зовсім не означає вважати людину істотою убогою та мізерною, оскільки таким чином визнається і її здатність бути вільною і відповідальною.
Якщо людину розглядати тільки у контексті психосоматики, то головний наголос робиться на категорії, властиві тваринному і психічно-інтелектуальному світові. Упродовж останніх століть тіло і психіка людини були вивчені вздовж і впоперек. Ми сягнули рівня знань, який мало не дає нам змогу відтворювати людську істоту технологічно. Проте, обмежуючи вивчення людини сферою психосоматики, заганяємо її таким чином у той космос, з якого Бог її виліпив, забуваючи або мовчки проминаючи дух як дійсність, створену безпосередньо Богом, як невід’ємну складову частину створення Господом людини. Така постановка питання недвозначно пов’язує людину з тваринним, ба навіть рослинним світом. Ми накопичили неймовірні знання про все, що є спільного у, приміром, черва і людини; ці знання сягнули такого рівня, що вперше в історії можна небезпідставно стверджувати: у механічному сенсі наші технологічні можливості дозволяють нам досконало опанувати світ матеріальний, фізичний. Також і на соціальному рівні людина шукає собі товариства у світі тварин, до яких часом відчуває більше співчуття, ніж до собі подібних. Відтак її смерть, поховання знаменують собою повернення до того світу, який вона вже було покинула. За такої перспективи, зрозуміло, важко підтримувати високий рівень моралі, шляхетну етику, а отже й спосіб життя, закарбований на людині як божественно-людська дійсність.