Церква святої Клари Папської французької колегії в Римі
Via S. Chiara, 42 - 00186 Roma, Italia

Тло
Тло цілої мозаїки пройняте тут пневматологічною ідеєю. Воно наводить нас на думку про Святого Духа як про Господа, що дарує життя, що робить дійсність віри доступною кожному і приносить спасіння кожній людині, встановлюючи справжні відносини між Богом і людьми. Духовне життя – це життя у Святому Дусі. Якщо наш підхід до духовності зводиться до Святого Духа, то наше життя тече до Христа, бо саме Святий Дух воплотив Божого Сина і схиляє людські серця до того основоположного ставлення, завдяки якому стаємо дітьми, що безнастанно взивають до Отця (див. Рим. 8, 15). Тільки Святий Дух є надійною запорукою того, що наша віра не занепаде, не загрузне в ідеологічних та моральних постулатах, не зазнає якого-небудь іще іншого спрощення, яке завжди закінчується дуалізмом і призводить до розчарування.

П’ятдесятниця
Церква св. Клари при Папській французькій колегії

Рим – Італія

листопад 2004 р.

П’ятдесятниця
Центральною сценою тут є П’ятдесятниця, де треба підкреслити появу Святого Духа, що зашумів, “неначе подув буйного вітру” (Ді. 2, 2). Апостоли стоять обабіч статуї Божої Матері і Матері Церкви, Марії з Назарета; на них одежі різних кольорів – це має виражати багатогранність, плюралізм віри, проте плащі у них однієї барви – це вираження єдності Церкви.

Благовіщення
Церква св. Клари при Папській французькій колегії

Рим – Італія

листопад 2004 р.

Благовіщення
Велика тайна воплочення здійснюється у Святому Дусі – адже без Духа воплочення Слова є неможливим. Тут зображення Пресвятої Діви свідчить про її смирення, про те, що вона цілковито розкривається перед сувоєм Божого Слова і приймає його у свої обійми, а воно проймає її всю, без останку.
Ліворуч від Марії видно крила ангела, який приній їй радісну звістку. Це та мить, про яку пише у своєму Євангелії св. Лука: “І ангел відійшов від неї” (1, 38).

“...і ангел відійшов від неї”
Церква св. Клари при Папській французькій колегії

Рим – Італія

листопад 2004 р.

Розп’яття
Якщо стояти обличчям до престолу, то праворуч бачимо сцену розп’яття, пасхальну тайну нашого Господа, якої нам не збагнути без П’ятдесятниці.
Розп’яття – це кульмінаційна мить об’явлення Божої любові до людини. Божий Син цілковито довірився людині, дав їй змогу зробити з собою все, що завгодно. Бог любить нас так, що віддав нам свого єдинородного Сина (див. Йо. 3, 16) і дозволив нам дати волю всьому злу, яке криється у нас всередині. Проте, прибивши Господа до хреста, людина водночас відкрила для себе всю Його доброту. Перед приниженим, зневаженим Богом вона не відчуває страху і виявляє всю свою злочинність. Втім, відкриття Божої любові в цій події відбувається не само по собі, автоматично. Без божественного аспекту розп’яття залишилося б тільки злочином, жахливим злодіянням, внаслідок якого жертві без жодних підстав було завдано невимовних страждань. Потрібен Святий Дух, аби сказати, що Ісус – Господь (див. 1 Кор. 12, 3), а отже, може подолати смерть. І справді, Церква почала зображати хрест і розп’яття тільки тоді, коли віра в божественність Христа зміцніла настільки, що не залишалося більше жодних сумнівів: ідеться про Божого Сина, для якого хрест був не зневагою, а знаряддям спасіння. Тож у першому тисячолітті у сценах розп’яття зберігалися ясні знаки Божої присутності: німб як символ божественності і святості; розплющені очі у Христа як свідчення того, що життя перемагає смерть, і т.д., щоб той, хто бачив ці зображення, міг сказати, наче той сотник: “Чоловік цей справді був Син Божий” (Мр. 15, 39).
Христа бачимо тут не роздягнутим, як зазвичай у сценах розп’яття, а в одежі первосвященника, який раз і назавжди входить до храму не з козячою чи телячою кров’ю, а з кров’ю своєю власною, здійснюючи таким чином довічне відкуплення (див. Євр. 9, 12). Його прибито до хреста, проте водночас Він уже переображений, у славі. Біля Нього стоїть Марія. Голова в неї похилена, а рука притиснута до грудей: вона поглинута думками про те, що бачить, ці думки проникли їй до самого серця. Образ Церкви прислухається до мудрості хреста: їй вдається почерпнути духовний урок із того, що відбулося в неї перед очима. Вона – нова Єва. І справді, як Єву було створено з Адамового ребра, так і нова Єва – Церква – народжується з Його ребра, щоб приводити на світ дітей для Отця. Марія-Церква огорнута Христовим плащем – плащем слави. Завдяки смерті Христа людство врешті-решт збагнуло, що власне на нього звернута Божа любов, в яку воно й зодягнулося. Христів хрест розкриває нам очі на те, що страждання є невід’ємною частиною любові. Той, хто любить, рано чи пізно страждає. Та тільки любов може переконати нас, що страждання має сенс, і є єдиною силою, здатною його переобразити.

Розп’яття – вияв Божої слави.
Плащ Христа – Божа слава – огортає Марію
Церква св. Клари при Папській французькій колегії

Рим – Італія

листопад 2004 р.