Каплиця колегії св. Станіслава в Любляні
Zavod Sv Stanislava, Štula 23, 1210 Ljubljana - Šentvid, Slovenija

Під час розробки концепції змістового наповнення цієї мозаїки ми виходили з того, що сама каплиця несе на собі відбиток трагічних історичних подій: сюди колись приводили людей, які чекали смерті, чекали, доки їм повідомлять, куди їх вивезуть і де позбавлять життя.

Загальний вигляд
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.

Основну ідею цієї сцени нам підказав уривок із книги пророка Єзекиїла, де йдеться про вкриту кістьми долину (див. Єз. 37, 1-14). Вся земля всіяна кістьми. Кості повсюди, у численних гробах, адже ми, люди, з покоління у покоління закінчуємо свій шлях у гробі. Завжди знаходиться щось важливіше за людину, щось таке, що чекає попереду і призводить до смерті. Проте що сильнішою є смерть, то сильнішим є Ісус Христос. Тож якщо хочемо показати силу, світло і славу Христової любові, то мусимо показати водночас і силу зла, інакше говоритимемо про якусь вигадану історію. Християнство – це втручання у дійсність, а не у фантазії.
Дух повіяв над долиною, і кості ожили. Все, тепер досить уже костей, досить списків померлих і вбитих. Треба показати, як дивиться на ці кості віра, як їх осяює Боже слово. Отож, коли віє вітер – себто Дух, – всі ці кості оживають, знову зодягаються у плоть. Якщо поглянути на це крізь призму богослов’я, то нам відомо, що Святий Дух – це Господь, який дарує життя, Господь, який приніс Слово у життя і сформував це життя відповідно до образу Слова, воплотив Ісуса Христа в Діві Марії. Відтак цей Дух не є якоюсь абстрактною енергією, він має Лик. Митці намагалися показати лик Ісуса Христа як найпотужніший образ у цій каплиці. Адже Святий Дух зосередив Божу любов на цьому ликові, якому властиве безмежне добро.
Христос приходить, опускається донизу і подає руку померлим. Коли Він простягає руку, вони оживають. Рано чи пізно всі ми опиняємось у владі гріха і відчаю, або тому, що самі згрішили, або тому, що хтось скоїв гріх супроти нас... Рано чи пізно всі ми відчуваємо на собі тягар темряви. Господь же приходить і подає нам руку, щоб визволити нас.

Центральна частина
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.

Христос знаходиться ніби всередині виру, утвореного Його плащем, плащем, якому у Біблії надається багато різних значень, проте основне його значення полягає у тому, що він символізує Божу славу, тобто Бога, який постає перед нами у сліпучому сяйві своєї величі, могутності і святості.
Христос тут опускається, та Його плащ натомість здіймається вгору. У плащі видно апостолів; поступово він наповнюється тими, кого Господь визволяє з тенет смерті. Плащ – то Церква, позаяк саме в Церкві відображається слава воскреслого Христа; це простір, розширений воскресінням, місце епіклези Святого Духа і перетворення кожної жертви на Тіло Христове.
Церква є тим середовищем, де здобувається звитяга над смертю, де у воскреслому Христі виявляємо, що навіть на позір найбезглуздіші страждання тих, хто вірить у Нього, сповнені глибоким сенсом.

Христос із апостолами
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.

Ця сцена засвідчує, що Церква є осереддям любові, яке дарує життя, а не відштовхує, спонукає до зростання, благословляє й осяює світлом. Навіть тим, що далекі від Церкви і, можливо, скептично до неї налаштовані, Церква часом підносить велику несподіванку: адже зламане тут направляється, хворе – одужує, забруднене – очищується, принижене – вивищується, відкинуте – приймається. Церква – це середовище, де ніколи не буде забуто жодної доброї справи, навіть якщо вона належить найбільшому грішникові. Церква є вічною пам’яттю добра, любові; пам’ять про добрі вчинки залишається тут назавжди. За допомогою тіла, в якому тепер живемо і яке поглине небуття, готуємо собі інше тіло, яке зостанеться. Це та насінина, що мусить померти, аби дати життя чомусь іншому. Власне на це і вказує Ісусів плащ, сповнений єдністю і любов’ю.
Апостоли виконують певні дії: вони моляться, вказують на Господа, проповідують, хрестять, помазують, висвячують, прощають.
Тут зібрано всі таїнства й усе те, чим володіє Церква, щоб передавати нам життя, щоб наша жалюгідна людська дійсність могла спізнати життя істинне.
Ліворуч Петро, не відводячи погляду від Христа, покладає руки на тих, кого Христос визволив від смерті. І справді, прощення – це наче порятунок із гробу: це життя, яке було втрачене, проте віднайдеться для вічності у Господі, схованої у Бозі.
З іншого боку бачимо жінку, яку Христос вирвав із тенет смерті. На руці в неї намотана єпитрахиль, символ обряду вінчання, і це нагадує нам про все богослов’я св. Павла, присвячене вірності Христа і Церкви, Бога і людини, чоловіка і жінки.

Єва, вирвана з тенет смерті
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.

Ліворуч бачимо покровителя цього храму, св. Станіслава Костку, молодого єзуїта-поляка, який жив у часи, коли в Польщі з’явилися перші єзуїти, відразу ж після того, як св. Ігнатій заснував Товариство Ісуса. Батьки не дозволяли йому вступити до єзуїтів і послали його вчитися до протестантів, де він був змушений і оселитися. Якось Станіслав занедужав і хотів прийняти причастя, та протестанти не пустили до нього католицького священика. Проте Господь його не покинув: з’явилася Божа Мати, і на якусь мить він опинився в обіймах Божого Сина.
Причастя не можна розглядати як подію суто механічного характеру. Те, що ми підносимо – хліб, позначений гріхом, адже його роблять, приносять і підносять грішники, – стає Христом. Христос приймає його, щоб самому стати хлібом і таким чином поєднатися з нами. Так ми вступаємо у злуку з Христом.
Тут ідеться про відносини – Христос довіряє себе нам. Тож маємо навчитися розповідати і довіряти Христові все те, чим живемо: наші страхи, бажання, пристрасті, недуги, надії... Можемо звірятися Йому геть у всьому, адже Він цілковито віддає себе нам до рук.

Божа Мати зі св. Станіславом
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.

По іншому боці знаходиться дарохранильниця. Колись дарохранильниця була просто тим місцем, де зберігалася євхаристія, та згодом вона перетворилася на своєрідну маленьку церковцю всередині великої церкви.
Сьогодні часом бачимо на дарохранильниці зображення колоса, іноді – хлібину...
У першому тисячолітті на білих пеленах, що залишилися у порожньому гробі після воскресіння Ісуса, було написано грецькою: ho on, себто “той, хто є” (див. Вих. 3, 14), адже Він – живий. Можливо, саме цей напис найбільше підходить для дарохранильниці.
У літургійному мистецтві образи трактуються як певна наука, як змістовна частина, натомість тло відіграє дещо іншу роль, радше декоративного характеру. Увесь храм має відображати щось гарне. Краса означає світ, пройнятий любов’ю і гармонією. Відтак тут використовуються геометричні фігури, розташовані у довільному порядку; ми послуговуємось каменями маленькими і великими, світлими і темними, осяйними і згаслими, гладкими і шорсткими. І справді, лишень таке багатолике розмаїття може породити гармонію; інакше нам ніяк не уникнути нудної одноманітності. Протилежності слід розвивати доти, доки не створиться така напруга, що каміння зможе сковзати. Мистецтво має засвідчувати, що матерія є не затемненням духу, а навпаки, його одкровенням. І справді, матерія жива, вона має душу і прагне прямувати до свого Творця. Тому все це каміння, все тло твориться з тим, аби показати, що ціле створіння долучається до викуплення. Коли люди оглядатимуть ці поверхні, може трапитися так, що в душі у них почне поставати щось прекрасне, динамічне і живе. Тоді почнуть інакше сприйматися і зображення, і навіть священик, який править Службу Божу... Адже належне сприйняття можливе лишень за умови, що плекатимемо у себе всередині готовність до сопричастя, до добра, до підтримання зв’язків із іншими. Інакше ми нічого не зрозуміємо. Відтак до декорацій ми ставимося з такою ж увагою, як і до облич. Справді, церква як споруда відображає у певному сенсі нашу ідентичність Церкви як спільноти. В Новому Завіті єдиним храмом є Христос, а ми є живими каменями, з яких власне й споруджуємо цей храм, цю Церкву. Переступивши поріг церкви, бачимо обличчя і розуміємо, що й собі вступили до цієї спільноти. У цьому сенсі церква є відображенням нашої спільноти, Церкви, у якій здобувається звитяга над смертю, адже Христова любов сильніша за будь-яке зло. Саме цю любов і дає нам Господь для того, щоб ми свідчили її до самісінького кінця.

Деталь
Каплиця колегії св. Станіслава

Любляна-Шентвид - Словенія

травень 2006 р.