У Менґоре (“Богородиця при Тольміні”, парафія Волче (Вольцана)) здавна знаходився прочанський осередок. Присвячена Богородиці церква, розташована на гребені передальпійського Юлійського гірського пасма, біля підніжжя якого тече річка Соча (Ізонцо), вже з XIV століття була тісно пов’язана з долею мешканців Тольмінського краю. Напади турків, сарана, неврожаї, землетруси та інші нещастя як природного, так і історичного характеру спонукали людей шукати захисту під покровом Богородиці. Тут збиралися селяни, лаштуючись ставати в обороні своїх прав. Під час Першої світової війни Менґоре стало незламною австро-угорською фортецею, яку ледь вдалося відстояти ціною сотень людських життів; не одна сотня вояків знайшла свою смерть на схилах цього пагорба.
У 1928 р., після воєнного лихоліття, храм Менґорської Богородиці було відбудовано і прикрашено експресіоністськими картинами Тоне і Мари Краль; за фашистського режиму церква приваблювала щораз більші й більші натовпи прочан.
На пропозицію пароха Волче, Алойза Кодермаца, у 1932 р. було побудовано каплички Хресної дороги, перед якими прочани і місцеві мешканці піснеспівами та молитвами підтримували життя рідного слова (за фашистської влади словенці, що жили в межах італійської держави, як-от у Менґоре, не могли послуговуватися своєю рідною мовою, оскільки в той час було дозволено вживати тільки італійську).
Період під час Другої світової війни і відразу після неї був, як відомо, сповнений насильницькими діями; тоді, а саме у 1954 р., було зруйновано каплички Хресної дороги у Менґоре. Власне тоді гора, яка стала свідком такого насилля, перетворилася водночас і на знак життя, світла і надії! Так постало рішення відродити Хресну дорогу в Менґоре. Як у вірші Косовеля “Біль квітне у красі”, так і в образах Рупнікової Хресної дороги, страждання виливається у симфонію постатей, у вічну Красу, яка продовжує надавати сенсу життю кожної людини.
|